Щось якось нерозбірливо

15

Ніколи мене нічого не задалбывало, але тут я готовий був вбити дівчинку-нотаріуса.

У мене тато хворів: у 50 років знайшли дуже агресивні пухлини в голові, чотири рази видаляли. За рік такий ось війни нервів вже ніяких не залишилося. Незабаром після початку нового курсу терапії становище погіршилося — лікарі сказали, залишилася пара днів.

Питання з оформленням на мене вдома, де ми живемо з мамою, сестрою та бабусею, ми піднімали не раз — це була ідея батька. Але все ніяк руки не доходили, бо це означало прийняти поразку.

Так от, я в паніці оформляю документи, і справа доходить до нотаріуса. Наводжу її в лікарню, заводжу в палату, де головний лікар з медсестрами тата будить. Він прокидається хвилин через п’ять. Нотаріус запитує ім’я-прізвище, тато-сяк відповідає: пухлина вже в мовному центрі. Довго і наполегливо дівчинка зачитує довіреність. Зрештою тато її перебиває: мовляв, я все знаю.

Батько легко ставить підпис (м’язова пам’ять збереглася, він підписував багато документів на роботі, куди ще в грудні хотів повернутися). Але от написати ім’я-прізвище сил немає. Ви не можете уявити, як це виглядає, коли коханий чоловік, який завжди був взірцем сили, розуму і доброти, не може написати два слова. Він втомлюється, починає говорити невиразно — а нотаріус все вимагає! Медсестричка благає: «Напиши просто ім’я», — а нотаріус непохитна: «Не годиться, хай пише все!» Я трохи на місці її не вбив там. Якось батько документ підписав, нотаріус залишилася задоволена. Я розумію, робота роботою, треба все робити на совість і чесно, але ж мозком-то іноді треба думати. Вона що, грошей там на місці намагалася собі вибити?

А тато мій після тих двох днів прийшов у себе на якийсь час, але розлучитися з ним у березні все ж довелося. Хай йому буде добре, де б він зараз не був. Коли-небудь ми ще зустрінемося.