Поки смерть не розлучить нас

21

Можете вважати мене нелюдським і невдячним малолітнім вискочкою, але мене задовбали люди похилого віку. Не все підряд, оборони Творець, а лише ті, що складаються на керівних постах.

Проясню ситуацію. Я працюю в держконторі на посаді трохи вище плінтуса, тобто слюсаря. У мене дві вищі, обидва з секретністю, непогане знання предмета, горезвісні «комунікабельність» та «вміння працювати з людьми». Але я не можу піднятися по службових сходах вище. Чому? Звичайно, з-за них.

«Ну як же, Іван Іванич, найстаріший працівник, він так багато зробив для нашого підприємства!» Зробив. 30 років тому. Зараз він навіть не може відрізнити токарний верстат від фрезерного.

«А Іван Петрович працює у нас вже 45 років! Ну ось куди ми його подінемо? Хіба тобі його не шкода?» Шкода. Ще як. Але себе ще жальче, коли я змушений після роботи вишукувати і переробляти ще і його косяки.

«Аделаїда Даздрапермовна — надія і опора всього цеху!» Яка, матір вашу, опора? Їй 85 років, вона вже не бачить ні хрону, її по цеху водять два спеціально навчених людини!

В районі обіду ці три грації збираються разом і починають бухати. І якщо тобі, не дай Б-г, потрібен підпис одного з них…

Апофеоз — слова Самого Великого Начальника: «Поки я живий, вони будуть тут працювати». Господи, дай мені терпіння.